Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 3 (1927).pdf/75

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Дорош (помалу виходить із-за дерева, плачучи). Оддайте, дядьку, я більше не буду.

Пл. Гавр. Ага! Бач! Казав-же тобі: не лізь, Дороше. Не послухав, тепер будеш знати, коли по груші лазив.

Дорош. Оддайте, дядьку, я-ж іще нічого не вкрав.

Пл. Гавр. А чого ото понесло тебе на дерево? Бач який — не вкрав… Та я тобі не подарую ще того, що ти мені на тому тижні щепу зломив.

Дорош. Хто — я!? Мене-ж тоді й дома не було. Хто вам наказав?

Пл. Гавр. Люди казали. Хто-ж більш, як не ти, сади витовкує. Знають уже всі тебе. Всім сидиш у печінках.

Дорош. Оддайте вже: ну — намніть мені вуха або дайте разів зо два по шиї, та й оддайте. А я більш ніколи не буду. Пожалуста.

Пл. Гавр. Бач який, тепер і прохати навчився. Ні, хлопче, прийдеш ти за козирком до управи, та ще не сам, а з батьком. (Суворо). А тепер іди геть, коли не був битий. Іди собі звідціля. Іди.

Дорош. Я не хо… (Схлипує).

Пл. Гавр. (підходить до Дороша, бере його легенько за в'язи, одпихає до перелазу. Дорош починає тоненько верещати). Іди, іди. Голови даром не мороч. (Вертається до куріня; за ним слідком — Дорош, але близько не підходить. Стає під деревом).

Дорош. Оддайте…

Платон Гавр. помалу наспівує: „Мені з жінкою не возиться“. Дорош крізь плач просить, далі, зітхнувши, затихає. Схлипує, схилившись до стовбура. Потім дивиться на небо, щось мріє собі. За садом дівчата співають весе-