дощ уже накрапає. (Бере банки з варенням, несе до куріня).
Федора (потягається). Коли-б же ви знали, як ще спина болить у мене. Спасибі, хоч трохи перепочила. (Одступає під дерево).
Пл. Гавр. пішов у курінь, чути, як зашелестів дощ. За садом перегукуються хлопці: „Чого розсівся там. Жени швидче, коли женеш“. — Голос Дороша: „Чого розсівся. Ось виразку підколов — ходить не можна“. З другого боку саду: „Кидайте, дівчата, дощ. Тікайте під попову клуню“. З гомоном біжать кудись далі. Чути вже здаля трохи згодом пісню заробітчан. Платон Гавр. виходить із куріня в сторону.
Федора (жартовливо). Чи знаєте що, Платоне Гавриловичу, сватайте мене, їй-бо, піду. (Позіхає). Бо як по правді сказати, то мабуть молоденької вам узяти не доведеться. Отак із Горпиною й вік звікуєте. (Щиро, жваво). Слухайте: нащо справді принадили її отаку.
Пл. Гавр. (закутуючись у кобеняк, підходить ближче). Яку?
Федора (тихіше). Вона-ж, боже, яка погана.
Пл. Гавр. О, хіба мені з лиця у неї воду пити?
Федора. Та вже-ж не без того, щоб коли не пожартували на самоті. (Кривиться). Як ви її тільки цілуєте? Я-б, здається, за кару не схотіла.
Пл. Гавр. (засоромившись). Іще що вигадай… Став-би я цілуватися з нею.
Федора (лукаво). Не сховається у мішку шило; хіба-ж ото даром так виряжається, як іде до вас. Де вона бере все теє. Заробила?
