жваво). Ет — біс біду перебуде. Ну, чого-ж ото ви вже зажурились. Ех ви… Знаєте що: коли ви не хочете женитись на мені, то дайте хоч яблук на дорогу.
Пл. Гавр. (повеселівши). О! Отак краще. А то надумала смуткувати… Ти краще справді подумай про те, що я тобі казав. Добре? (Хоче обняти).
Дорош (зразу голосно, радісно). Ага… ага… Цілуватись… цілуватися.
Пл. Гавр. (одскочивши). О, а тебе знов оце принесла лиха година. Чого ото ти репетуєш?
Дорош (сміливо). А ви нащо ото цілувалися? Люди роблять, а вони цілуватися заходились. Де це такий порядок?
Пл. Гавр. (до Федори). Видав — не бачив такої нав'язки. (До Дороша тихіше). Який-же тут чорт цілувався, нащо-ж ти брешеш, бісової пари вилупок. Я-ж тільки за руку взяв.
Дорош (теж стиха, уїдливо). А я груші крав. Кажіть, крав, — що ви козирок з мене зняли.
Федора. Та годі, Дороше, не тумани людей: вони вже оддадуть тобі козирок… і грушу дадуть…
Дорош (голосно). Ага, тепер уже козирок. Тепер уже груш. Поцілувалися — тепер груш. Ні, не треба мені козирка (Гукає). Сюди! Гей, сюди!
Федора (стурбовано). О, це мені знову напасть, кому скрутиться, а Федорі змелеться! (До Дороша). Дороше, бач, який ти, — нащо-ж ти на мене отаке пускаєш?
Дорош. А нащо-ж вони таке роблять. Хіба це по правді: як грушу вкрасти, то не можна, а цілуватися — то й гріха нема.
