Дечого багато забулося з того часу, а про те, як уперше завітав у нашу хату отой селюк, що його намальовано в кожусі та в шапці, про те пам'ятаю й тепер.
Вечір. Зайшло якесь свято. Батько за столом читають з книжки „житіє“. Обік їх, склавши руки на грудях, сидять на лавці за день наморені мати. Не слухають — своє щось думають. Тихо-тихо хлюпоще водою коло печи сестра — косу миє. А нас троє малих хлопців — на печі, — поринули в казки, аж вуха горять.
…Гудуть по хаті нудьгою дрімотні з святого письма слова а на печі казки, аж шумлять:
Бур-ку-ку, сестро моя,
Бур-ку-ку-ку — вийди сюда,
Бур-ку-ку-ку — щось тобі дам,
Бур-ку-ку-ку — на, заховай.
Коли це — рип двері — озивається в хату щось чуже. Ми — голови на комина, придивляємось:
Сива шапка набакир, керея наопашку, в одній руці суковатий ціпок, в другій — в синіх палятурках книжка. Струшує з себе мряку. Неясно горіло в нашій хаті світло — ніхто зразу не впізнав. Тільки-ж розслухали мову, так усі в один голосі загомоніли: