Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/48

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

46

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


X.

Минає днів зо три — все гаразд. Коли ось: захожу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стульці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно; погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.

Андрій:

— Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?

Жінка кинулась:

— Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре — то я й розпитувати не стала. Кажу: — Ну оце й добре, що ти, доню, вернулася, — поможеш мені в роботі.

Придивляюся до жінки, — в очах, на обличчі ніби щось знакоме. Зразу стукнуло в грудях: — стій, — либонь-же це Тетянина мати.

— Роздяглася ото вона, сіла на лавці. Говорю до неї — мовчить. Кине нехотя слово-друге — і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очи — не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба-ж услідиш?

Очи в жінки відразу налилися сльозами, — не здержалася, од плачу затремтіла.

— О, то чого-ж плакати, Гнатихо? Добре що на тому окошилося… — розважає Андрій.

Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очи, почала спокійніше:

 А як ото вже одрятували її, я й питаю: — На