IX.
Я ніч не спав — заснуть не мав я сили, —
І бачив я, як зорі весняні
В досьвітнїй час і мерхли, і білїли
І потім всї погасли в далині;
І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав
І сьвіт увесь, — з землею й з небесами, —
Здавалося, в туманї потопав.
Туман! туман! на сходї не яснїло —
Невже й тебе, одвічнеє сьвітило,
Він погасив, і смерть все обняла?
Але-ж ще мить —- і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з за лїсу:
То сонце йде, бог сьвіту і тепла!
X.
Скоріш! скоріш! од сїрого туману
Самі шматки зосталися — ще мить
І сонце ось — віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить, пала!… Блискучою стягою
Старий Днїпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений лїс до сонця засьміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки
І сьвіт увесь, здаєтьця, задзвенїв.
Чого-ж ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Чи там же ти, о воле,
Колишнїй царь незміряних степів?
