III.
У безмірному блакиттї,
В недосяжній далинї,
Всї, у сяйво оповиті,
Зорі сьвітютьця ясні.
Місяць плава, озирає
Землю, стомленую сном,
І від краю та до краю
Сипле він по їй сріблом.
Бачить: тишою повитий,
Пасмом Тибр лежить ясним:
Бачить: сьвітом скрізь облитий,
Тихо спить одвічний Рим.
Мертві вулицї широкі,
Сплять будинки і хати,
На церквах струньких високі
Злотом сьвітютьця хрести.
Спить усе, затихло всюди,
Тілки в тих рясних садках
Вітерець дихання збуде
І затихне у квітках.
По квітках же місяць сьвіте,
Промінь їх цїлує там,
А дерева, сном повиті,
Похилилися гіллям,
І поникнувши ховали
Вбранням темним і густим
Тих обох, що там стояли,
В смутку лютім і тяжкім.
