Гей, сїпаки мої! однїміть ви усе,
Що в кишенях є, може, у його!“ —
Але бідний Хома у куток аж залїз,
Він трусився, блїдий, з переляку
І казав: „Я шаную і щиро — їй Бо'! —
Пане, вас і ту вашу ломаку!…
Віри йміть, що не знаю я зовсїм, чого
Ви на мене розсердились дуже,
Бо… я думав — бач, пусткою хата стоїть…
Вам до неї давно вже байдуже…
Добре знаю я те, що я темний мужик
І живу тілки з паньскої волї, —
Я хотїв у сїй хатї притулок знайти,
Бунтувати-ж не думав нїколи…“
— „Га! не думав ти, Хаме! Ми знаємо вас!…
Забірайте!… Ви всї розбишаки!…“ —
І відразу за руки й за плечі Хому
Ухопили тут паньскі сїпаки…
Пісня четверта.
Тут ми оповідь мусим одразу порвать,
Щоб іще й Вонсаля ізгадати
Колись пишно і гучно жив пан той Вонсаль,
Все бенкети що-дня та вивати.
Жити з чого було, та і сам він любив
Погуляти на волї до схочу, —
І гуляв, а хтось иньший за його робив
Нецїкавую частку робочу.
Иньший був — Хомин батько, старий Макогін:
Коло пана була його хата,
І як скрутно траплялось, Вонсаль упевняв,
Що він любить його, наче брата.
І що треба їм все по сусїдскому жить,
Пособлять обопільно в пригодї…
Макогін же з тим згоджувавсь, вірив тому
І був другом він паньскій господї,
І, повабившись зовсїм на гарні слова,
Все був радий зробити, що тілки
