Наче та квіточка пишна цьвіла
Галя моя молодая:
Карії очі і коси рясні,
Пишний румянець палає…
Думала я, що на старість мінї
Щастя Господь посилає.
Тілки-ж убожество темне й сумне,
Думай, як хлїб заробити:
День без роботи один помине, —
Будеш голодна сидїти.
Галя що-дня на поденній; саму
Дома мене покидає;
Я на людей собі шию й пряду,
День так за днем поминає.
Трапилось якось — до наших панів
В гостї дочка завітала
(Зять недалечко у містї тут жив),
Галя-ж у їх заробляла.
От та дочка її й вздри. Завзялась,
Просить: „Віддай бо, Оксано,
Галю за няньку у місто до нас,
Буде їй там не погано“.
Плату кладуть чималу їй на рік,
Ще й подарунки до плати.
Я не хотїла: „Старий вже мій вік:
Скрутно самій бідувати.“
— Ми що-недїлї до тебе її
Будемо з міста пускати —
Наче далеко!… — Голубки мої!
Що мінї в сьвітї казати?
Жалко й від себе у місто пустить,
Та і на неї погляну,
Як недостатки, поденна гнїтить, —
Плакати гірко я стану.
В неї питаюся — теж і вона…
Щож тут робити? — не знаю!
Тілкиж умовила панї!… Одна
Вік свій тепер доживаю.
