и шапку здіймати, „Боже ти мій, скільки тутъ панства!“ подумавъ коваль: „я думаю, кождий, хто ні перейде по вулиці, то и засідатель, то и засідатель! а ті, що возяться у такихъ чуднихъ бричкахъ зо склами, ті, коли не городничі, то певне комисари, а може ще й більшъ.“ Ёго слова перервані були питанємъ чорта: „чи прямо іхати до цариці?“ — „Ні, страшно,“ подумавъ коваль: „тутъ десь, не знаю, прибули Запорожці, которі переізджали осеню черезъ Диканьку. Вони іхали зъ Січи зъ паперами до цариці; все-бъ таки порадитись зъ ними. Гей, сатано! полізь-ко мені въ кешеню, та веди до Запорожцівъ!“
Чортъ въ одну минуту похудівъ и зробився такимъ маленъкимъ, що й безъ труду влізъ ёму въ кешеню. А Вакула не встигъ й обіздрітись, якъ очутивсь передъ великимъ домомъ, увійшовъ, самъ не знаючи якъ, на зходи, отворивъ двері и подавсь трохи назадъ відъ блеску, побачивши вбрану комнату; але посмілішавъ трохи, пізнавши тихъ самихъ Запорожцівъ, которі переізджали черезъ Диканьку, а теперъ сиділи на шовковихъ диванахъ, підогнувши підъ себе намазані дёгтемъ чоботи, и курили дуже міцний тютюнъ, що звичайно бакуномъ називають.
