„Теперъ пора! цариця питається, чого хочете?“ сказавъ самъ до себе коваль, и якъ-разъ повалився на землю.
„Ваше царськеє величество! не звеліть карати, звеліть милувати! Изъ чого, не у гнівъ будь сказано вашій царсъкій милості, зроблені черевики, що на ногахъ вашихъ? Я думаю, ні одинъ швець, ні въ однімъ государстві на світі, не зуміє такъ зробити. Боже ти мій, що, коли-бъ моя жінка взула такі черевики!“
Государиня засміялась. Придворні засміялись тежъ. Патёмкінъ хмурився и усміхався вкупі, Запорожці зачали штовхати коваля підъ руку, думаючи, чи не зъ ума вінъ зійшовъ.
„Встань!“ сказала ласкаво государиня. „Коли тобі такъ хочеться мати такі черевики, то отсе не трудно зробити. Принесіть ёму заразъ черевики найдорожчі, зъ золотомъ! Справді, мені дуже подобається така простодушность! Отъ вамъ,“ продовжала государиня устремивши очи на стоячого подальше відъ другихъ пана, зъ новнимъ але трохи бліднимъ лицемъ, которого скромний каптанъ зъ вели-
