Перейти до вмісту

Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

лився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).

Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселости. Спочатку пробували умовляти Залєтаєва, але він реготав і одповідав нам:

— Пішли ви к чортам собачим! А що ми повинні співать: «На бой кровавий»? Подумаєш! Гадає, як заспіва: «На бой кровавий», так і справді кровавий. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, як ви щось робите?

Це правда: він ніколи не заваджав робити нам, що ми хотіли. Иноді ми вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати як найшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.

В крайньому разі він міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залєтаєв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг, — він весь був трохи більший за одну ногу лідера[1] анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.

— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.

— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.

— Справедливо. А чом-же ти не хочеш тікать з нами? Ти-ж теж каторжанин.

Та треба зауважити, що Піня, як рили підкіп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся — невідомо, але через це й тікати не хотів, йому пропонували не раз.

 
  1. Ватажка.