що він дивиться на неї, і їй хочеться, щоб він заговорив, бо тоді мусить менше дивитись на її надто негарне у профіль лице, і хочеться, щоб він не говорив, бо прийдеться одповідати, а вона чує, що наговорить, за що буде потім каятись.
— Ліко… — тихо починає Іван.
— Я з вами не балакаю! Прошу не звертатись! — хутко й навмисне з побільшеною злістю говорить вона і шарпає віжками.
Іван хвилину мовчить.
— Але-ж … Хм … кумедно трохи, справді, — зачинає він знов. — Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір — і не звертайтесь до неї…
— Чим я образила? Чим? — швидко повертає вона до його лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.
— Чим? Своїм вередуванням…
— Ха-ха-ха!.. — одвертаючись, сміється вона робленим сміхом. — „Вередуванням“!.. А ви, а ви… — раптом гнівно й з щирим вибухом злости повертається вона. — Ви не образили мене? Га? Я тричі кличу вас, а вам навіть важко було повернути до мене свою… — їй хочеться сказати „благородну“, але вона здержується… — свою горду голову! І вам більш цікава Соня, ніж та, що буде жінкою вашою. О, я знаю, все знаю. Ах, годі, годі!!
Вона нервово б'є віжками блискучі крижі коней, і екіпаж стрибає вперед і, підіймаючи вітер, минає берестки й дубки, що хапаючись дряпають капелюхи, крила брички і зникають позаду.
