вавши того, що в роті, товпляться круг його, просять, молять, зазирають за ноги, нишпорять біля екіпажу. Семен, видно, сердиться й поглядає на Дуньку, яка ще не роздала всього. А лице її якесь чудне, дуже бліде, скривлене й негарне вже. Щось гостро коле в серце Гликерії, — вона догадується, що Дунька плаче; стоїть, роздає, а сама плаче. І хоча Гликерії цього добре не видно, але їй уявляється, як сльози хутко-хутко викочуються з її очей, біжать по щоках і падають на хліб, на сардинки, на балики.
Нема вже нічого і в Дуньки. Видно, що голод тільки роздратовано, але не втишено ні на крихту. За те несміливости в обличчях нема вже; де-які, певно ті, що випили вина, навіть виявляють щось вороже, злісне, нахабне. Гликерія бачить, як вони ходять, піднимають крихти з-під ніг, дивляться на панів і щось говорять і сміються. Але, як негарно, як терпко сміються!
— Я дам їм грошей! — повертається вона до Івана і зараз-же, не слухаючи його, поспішно виймає свій гаманець і нервово висипає собі в руку срібні, мідні й золоті монети.
— Поможіть мені! — кидає вона до Івана, не повертаючися і розкладаючи на руці гроші. Іван хутко виймає й свій гаманець і, поспішаючи, починає теж для чогось розкладати гроші на руці.
— Слухайте!.. Ей!.. — кричить Гликерія до робітників.
Серед передніх зразу стає тихо.
