які сваряться, кричать, лаються. На краєвиді далеко-далеко моргає блискавка.
— Панове! — плачучим, ображеним голосом кричить Катя.
— Ну що-ж це справді таке? Я боюсь… Додому…
Раптом, неначе злякавшись, що вони втічуть, звідкись із поля налітає скажений вітер з порохом, з соломою, зріває капелюхи, піднімає до-гори одіж, гриви коней і злісно накидається на ліс, що грізно, сердито одповідає йому.
Гликерія бачить, що до них біжать робітники з якоюсь темною й сірою одежею в руках і щось гукають заднім. Ті також щось несуть і біжать до Каті, Жені й останніх.
— Дощ буде, панночко! — захакавшись говорить один із передніх, зупиняючись перед Гликерією й Іваном. — Укрийтесь… Ось… що маємо… Свитку, ряденце… Воно не так змочить…
— А ви-ж як? — вагається Гликерія, дивлячись то на робітників, то на Івана.
— Е, ми! — з усмішкою махає вільною рукою чоловік. — Дощ змиє, а вітер висушить!.. Ось… накиньте, то воно якось… Беріть, беріть… Карпо, дай паничеві…
Але Гликерія помічає, що Іван якось одсовується, ніяково дякує й кидає на неї погляди. „Нужа!“ — пролітає в неї думка і знов щось здавлює глотку.
— Ні, ні, спасибі! — поспішно говорить вона. — Ми й так. У нас є зонтики… Ми встигнемо ще
