їзди. Все спочиває від лютого бою. Степ, як притомлений велетень, дихає рівно й спокійно й віє безмежною силою. Ледве помітні, покриті хлібами могили пливуть і ховаються позаду; тихо, вільно.
— Який контраст з бурею… — ледве чутно каже Іван. — Здається, або то був тільки сон, або це… Але, як гарно від цих снів!… Не дай боже все життя жити цим покоєм, або тією бурею…
Гликерія раптом притуляє з віжками руку до лиця й починає, сама не знаючи чого, гірко плакати. Іван змовкає й якийсь мент здивовано мовчить.
— От-тобі й маєш — нарешті говорить він. — Чого це? Що з тобою, Ліко, голубко?
— Так… не знаю… Нічого… Я зараз… — схлипує вона.
— Ну, годі-ж, годі…
Він бере її за руки й, ніжно втішаючи, хоче одірвати їх од лиця. І голос його такий стурбований, ніжний, добрий, нагадує покійницю-матір, і їй ще більш хочеться плакати від нього.
З боків шляху темніють якісь постаті. Вони зупиняються й стоять, очевидячки, поки проїдуть. Коли екіпаж рівняється з ними, вони скидають капелюхи й вклоняються.
— А от і полтавці наші… — каже Іван. — Ну, буде вже… Знервувалась ти дуже… Вони вклоняються нам.
Постаті щось говорять навіть, але не чути добре, бо вони ніби одстрибують за екіпаж, а замість тих вже стоять нові, теж з клунками й якимись пали-
