Микитенко прийма урочисту позу, підніма руку і, чекаючи, замирає.
— Ну? — нетерпляче питає Катя.
— Слухайте!.. Всі слухають? У Зінаїди Карловни одне ухо вище другого!.. Ха-ха-ха, — і Микитенко задоволено регочеться, дивлячись на трохи зчервонілу 3іну.
— Фі! Який ви дотепний! — кидає Женя і знов повертається. Але Гликерія вже не бачить недотепности Микитенка, який завжди має на це претензію; їй цікава ця гра поглядів, сміху: то зневажливого, то дурноватого, лінивого; цікаве це жіття ріжних почувань, яке пробивається крізь байдужі рухи, крізь прудкі погляди, крізь незначні слова і фрази.
— Не хочете? — держачи над Сониною чаркою пляшку з лікером, питає Іван. — Це-ж лікер… Гликерія, лікер і я, — говорить він старий каламбур і показує рукою на Гликерію, на пляшку і на себе. Виходить, ніби він два рази говорить: Гликерія, Гликерія. Соня усміхається, але мовчки крутить головою.
— Ну, значить, я соло, — підіймаючи чарку до роту і, обережно п'ючи з неї, добродушно дивиться він на Соню. І Гликерію вже не дратує так неприємно, як перше, цей каламбур з її негарним, мужичим ім'ям, а, навпаки, здається дотепним і повним змісту. Виходить, що вона, він і вино складають з себе щось єдине, яке все-таки висловлюється в одному: Гликерія. І їй так любо дивитись на це миле, розумне лице коханого, на його білі, невеличкі руки з довгими,
