— Ну, от я хочу цього переживання, цього контрасту! Я хочу, щоб ви полізли на дерево. Іване, лізьте! Це моє бажання, зробіть-же!
— Це — вередування, Ліко, — знехотя посміхається Іван, — а не бажання… І воно трохи не личить тобі…
Гликерія чує, як нова, ще дужча хвиля несеться з грудей в лице, чує, як загоряються в неї очі, але вона не може спинитись. А! Не личить? Їй з лицем кухарки, їй мужичці не личить, а якби це сказала Катька, їй-би не тільки личило, а було-б «справжнім, дужим, гострим, естетичним» і всяким контрастом. Ну, так от-же вона хоче цього й так мусить бути.
— Все одно — личить не личить, а я хочу! От і все! Будете лізти? Ну?
Вона встає, випрямляє свій дужий, гарний стан з розкішними формами і, чекаючи, дивиться на нього. Іван закидає трохи назад голову і, озираючи її з ніг до голови трохи здивованим, трохи зачарованим поглядом, мовчки посміхається
— Ну. Іване? — я чекаю.
— Не можу, Ліко, — жартівливо розводить він руками. — Цього, їй-богу, не можу… За такі, контрасти мене до людей не пустять, а то і в участок не довго. І я не розумію, що за фантазія така зразу. І цей тон, поза.
Він знов озира її з ніг до голови, дивиться на її лице, повне затриманої скаженої злости, на білі губи, на гострий негарний ніс, знов переводить очі на чудовий стрункий стан, який, здається, на жарт хтось притулив до цеї неграбної голови. Вона бачить ці погляди і в неї пролітає думка, що він любується цим контрастом тіла й голови. І їй ще дужче хочеться зробити щось дике, щось образливе для нього.
