Гликерія не слуха його і, звертаючись до всіх, говорить холодним і трохи здивованим тоном:
— Панове! Мене дивує просто… Я собі поїду, а ви можете зоставатись. Кучери і покоївка й без мене додому дорогу знайдуть…
Але, кажучи це, вона вже знає, що вони ніза-що не зостануться тут без неї, без хазяйки цих вин, наїдків, «лихтариків, чайків», цих кучерів і коней. Вона це бачить вже по холодних, ображених фізіономіях панночок, які починають розшукувати свої капелюхи, накидки, рукавички і т. п. І їй це і приємно, і злісно, і ніби соромно за себе. На Івана вона не дивиться й не знає, чи він сердиться, чи дивиться на неї своїм пильним поглядом, чи всміхається, немов кажучи: «О, мені це давно вже відомо».
Коні запряжені, всі розсаджуються і Гликерія чує, як Катя злісно каже:
— Я з цею мужичкою більш ніколи нікуди не поїду! Ніколи!
Їй хтось щось тихо одповідає, чується сміх, образливий тяжкий сміх. Семен, Хома і Дунька, поспішаючися, складають на свою бричку самовар, тарілки, порожні пляшки і теж щось говорять і сміються. На Івана Гликерія не дивиться, але почуває, що й він повинен теж сміятись.
Вона сідає на свою маленьку, на двох зроблену, бричку, бере в руки віжки і з замиранням серця прислухається. чи не чути Іванових ступнів. Вона загадує: коли він сяде на своє місце поруч з нею, значить — не все ще порвано, коли-ж піде на другий екіпаж — значить… Ну, й начхать… хай іде, все одно! Хай іде!
Вона шарпає віжками і злісно кричить на коней:
— Н-но!!
