хусток, босих ніг, якихсь довгих, білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі у холодку під деревами, тінь од яких довгими, незграбними пасмами сягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло нього стоять якісь постаті з голими спинами і, простягти руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Івана й бачить, що і той, висунувшись з-за неї, приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє
— Хто-то? — питає він.
— Полтавці… Заробітчани.
— А що то вони роблять біля вогню?
— Не знаю… Я сама дивлюсь…
Гликерія зупиняє коней і озирається. З лісу виїжджають останні екіпажі і, під'їхавши, теж зупиняються. Починаються розпитування, догадки, міркування. Але Гликерія не видержує і, звертаючись до маси, гукає.
— Ей!.. Чуєте?.. Ей там!..
Голі спини повертаються, але все-таки держать руки над вогнем і не видко добре, що в них. По масі свиток і брилів проходить шамотіння: дехто підводиться, дехто встає, хто стояв спиною — повертається лицем до шляху. І Гликерія бачить під брилями червоні й темні обличчя, яких роздивитись добре не можна. Вони щось говорять одно до одного і знов дивляться на скупчені екіпажі, певно не розуміючи, чого хочуть від них ці гарно одягнені, чисті, багаті люди. Гликерія зверта коней на борозну, що тягнеться по-над шляхом, обережно переїжджає її й наближається по траві до заробітчан,
