екіпажу. Семен, видко, сердиться й поглядає на Дуньку, яка ще не роздала всього. А лице її якесь чудне, дуже бліде, скривлене й негарне вже. Щось гостро коле в серце Гликерії, — вона догадується, що Дунька плаче; стоїть, роздає, а сама плаче. І хоча Гликерії цього добре не видно, але їй уявляється, як сльози хутко-хутко викочуються з її очей, біжать по щоках і падають на хліб, на сардинки, на балики.
Нема вже нічого і в Дуньки. Видко, що голод тільки роздратовано, але не втишено ні на крихту. Зате несміливости в обличчях нема вже; деякі, певно ті, що випили вина, навіть виявляють щось вороже, злісне, нахабне. Гликерія бачить, як вони ходять, піднімають крихти з-під ніг, дивляться на панів, і щось говорять і сміються. Але як негарно, як терпко сміються!
— Я дам їм грошей! — повертається вона до Івана й зараз-же, не слухаючи його, поспішно вийма свій гаманець і нервово висипає собі в руку срібні, мідні й золоті монети.
— Поможіть мені! — кидає вона до Івана, не повертаючись і розкладаючи на руці гроші. Іван хутко виймає й свій гаманець і, поспішаючи, почина теж для чогось розкладати гроші на руці.
— Слухайте!.. Ей!.. — кричить Гликерія до робітників.
Серед передніх зразу стає тихо.
— Ось ми… вам хочемо трохи… грошей. Ідіть сюди!
— Грошей!! — бурею прокочується по валці, і в один мент Гликерія вже нічого не бачить й не чує круг себе, крім довгих брудних рук, важко сопучих лиць, крику й тяжкого запаху поту. Тикаючи у всі боки гроші й щось кажучи до цих темних
