— А ви-ж як? — вагається Гликерія, дивлячись то на робітників, то на Івана,
— Е, ми! — з усмішкою маха вільною рукою чоловік. — Дощ змиє, а вітер висуше!.. Ось… накиньте, то воно якось… Беріть, беріть… Карпо, дай паничеві…
Але Гликерія помічає, що Іван якось одсовується, ніяково дякує й кидає на неї погляди.
«Нужа!» — пролітає в неї думка і знов щось здавлює глотку.
— Ні-ні, спасибі! — поспішно говорить вона: — Ми й так. У нас є зонтики… Ми встигнемо ще втікти… Спасибі, спасибі… Укривайтесь сами, вам теж треба… А ми так… Іван, поїдемо!
Їй здається, що робітники догадуються, чого вони одмовляються, і їй стає ніяково — і жаль їх, і соромно-соромно. Але вона хутко біжить до брички, вилізає й хапа в руки віжки, Іван теж вистрибує за нею. Гликерія озирається й бачить, що другі екіпажі вже рушили й повертають чогось до лісу, а на тому місці стоять заробітчани з одіжжю в руках і, очевидячки, балакають між собою.
— Прощайте! — повертаючи коней до лісу, кидає Гликерія до робітників.
— Щасливо… Прощавайте… Спасибі вам… Хай вам… од бога…Спасителі наші… — чується від них, але Гликерії чогось вчувається серед цих подяк не то докір якийсь, не то образа…
— Ех, свинство! — бурчить якось злісно Іван.
Гликерія б'є віжками коней і екіпаж легко нечутно котиться до лісу. Вітер дме їм у спину, рве капелюхи, які вони мусять придержувати руками; ліс шумить і з погрозою хитає їм назустріч настовбурченим віттям, мов остерігаючи їх.
В лісі не так віє вітер, але темніше, більше шуму
