шапчинка! — я довго потім губами шукав, яким саме боком вона притулилась до подушок).
— Сядьте! Зараз мені сядьте! На цей стілець!.. І слухайте… Слухайте: як тільки ви мені чогось злякаєтесь… чуєте?.. як тільки не осилите своїх… своїх… забобонів, краще не появляйтесь тоді мені… Ух, лучче не показуйтесь на очі!.. Я говорю це цілком рішуче. І годі!.. Прошу такими жалібними очима не дивитись… От. А тепер ось… ось вам ваша дурна шапка і йдіть. Ідіть моментально. Все… Ну? Ще, може, схочете прощатись? Заплакати може? Фу, який ви!..
— Дайте мені вашу руку… — прошепотів я.
Чогось мені голосу бракувало, сам не знаю чому.
— То ще для чого?
— Так…
— Обійдеться без рук… Значить, завтра або післязавтра вночі. У ліску… Ідіть.
— На одну хвилиночку руку…
— Я вам кажу, йдіть. Чуєте?
Пішов, чи то пак: переставив одну ногу, потім другу, помалу, з усиллям повернув ручку дверей, ніби на цій висів цілий світ і переправив ногу за поріг.
— Чекайте!
Умент причинив двері й озирнувся.
— Ви, той… Ну, чого так дивитесь? Глупо… Ви взяли револьвер?
— Взяв…
— Ну, й добре. Ідіть. Ну, чого? Фу, терпіть не можу, коли так дивитесь. Наче три зуби разом болять…
Низько похилив голову й посунув знову ноги.
У сінях теплий дух васильків і трави. Десь мабуть вінок на стіні висить із васильків.
Ще одні двері, надвір.
— Чекайте, ви не одчините… Тут треба знати. Ну, прошу-прошу… Ну? Не смійте… От! Ідіть!
