Але раз… Грюкнули двері, розчинились і в камеру, разом з дозорцями, вступила якась постать у штатському. Дозорці щось бовкнули й зараз вийшли, загрюкавши дверима.
Я аж сів.
Господи: Васюк! Мій Васюк!
— Ну? Не ждав? Га? Це — оригінально. Здоров, здоров… Облобизаємось? Валяй…
Приголомшений і дзвенящий радістю, я почув його товсті губи на щоці у себе, машинально чмокнув його в ніс, одсунувсь і сів на койку.
Васюк же заклопотано взяв з підлоги свій клунок, переклав його в другий куток, попробував, чи гарно йому там, і став хазяйським оком оглядати камеру. Робив усе так, наче ми не шість місяців не бачились, а шість годин. Був вечір уже й верхня половина камери була жовта, а нижча темна, бо лямпочка стояла над дверима.
— Так!… Це — оригинально. Номерок ти заняв, серденятко моє, не з розкішних. А проте… затишно. Лямпу не дають у камеру?
Я зідхнув, ще не зовсім очумавшись.
— Ні, не дають.
— Це — оригінально. І курити, мабуть, не можна?
— Ні, не можна.
Васюк засміявся. Звичайно, коли людині погано, то вона сердиться, гнівається, лютує. Васюк же навпаки, чим гірше йому, тим більше сміється. Я ніколи ні з ким так не сміявся як із Васюком. Єсть такі люди, з якими найсерйозніша людина, у котрої побачити посмішку дуже важко, з ними регочуть, як скажені, беруться за боки, стогнуть і молять.
Через п'ять хвилин ми вже страшенно реготали. Дозорець кільки разів підходив до вовчка стукав ключима й кричав:
— Слиш?… Ніззя шум дєлать…
