— Значить, справді таки забастовка? — здивовано дивлячись, промовила Зіна. І перший раз за її дивуванням не показалось лукаве. Якась тривога була на лиці.
— Мабуть… — з сумним спочуттям хитнув я головою, дивлячись на неї.
Вона раптом засміялась.
— Чого ви?
— Так. Ви — комік: скорбно так хитнули головою.
Але сміх її був якийсь… якийсь звичайний, яким сміються усі люди. А в лиці тривога й непокій.
— А може ще нічого й не буде, — казав я ніби бадьоро, — ходімо на перон, подивимось.
Вийшли.
На пероні стояв гомін. З поїзду висипали люди, отовплювали купками, як горобці кинуті шматочки хліба, кондукторів і купками вовтузились по перону, розриваючи їх на часті. Кондуктори одбивались, викручувались, але перелякана публіка не випускала й хотіла неодмінно знати, коли вони далі поїдуть. Кондуктори робили благаючі обличчя й завіряли, що вони й сами не знають, але їм не вірили.
— Ви — кондуктор, ви повинні знати. Якже це так?!
Дізнатись щось певного не можна було. Говорили, що в якомусь манежі іде зараз збірка й обмірковується, чи бути забастовці, чи ні. Говорили непевними голосами. Лиця були розтеряні, пригноблені, навіть у тих, кому приємний був той страйк. Погляди часто й надовго зупинялись на козаках (бо то, таки дійсно, була мальовнича група!).
Зіна прудко бігала своїми стемнілими очима й була бліда. Губи часто покусювала. Іноді коротко й різко кидала до мене:
— Забастовка, мабуть, протягнеться більше трьох днів?
