стояли біля городів тихі верби і тільки деколи мелянхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі.
На підборіддю панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й дикими, серпо-схожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбною вагою висіла на плечах і тягнула їх донизу.
— Душно… — хрипло промовила вона. — Далеко ліс?
— Он! — хитнув я головою наперед.
— Не треба вже бігти… — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось.
Свитка плуталась між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль ввесь час випадав із-під свитки.
Ми озирнулись, але нікого не було на дорозі.
— Спочинемо… — промовила панна.
Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене й без посмішки сказала:
— Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку й поклала коло себе.
— Так краще, — слабо посміхнулась вона.
Пам'ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені.
— Боже! Ви мокрий увесь. Чекайте!
Вона виняла з-під свитки хусточку й почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом.
— Так. Тепер добре…
Мені говорити не хотілось. Я тільки міг дивитись на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілось сказати їй… Не знаю.
Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивилися вперед, до лісу, який усе наближався та наближався до нас.
— Кордон у лісі? — спиталась вона.
— Здається. Так говорив Семен.
