Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила лівою рукою по лиці.
Берези визирали з-за дубів і беззгучно, радісно сміялися; дуби ласкаво, поважно посміхались у свої кудлаті вуса; метелики й кузки сміливіше пурхали, повзали… А там далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напівтьмі лісу ждала смерть… Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива…
— Мусю!.. — пригорнувсь я.
Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи.
— Ні! Не треба…
— Мусю!…
— Ходім уже… Пора… — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте й ходім… Пора…
Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб його.
Темна глибина ждала нас.
Я надів шапку, ми встали і, не дивлячись одно на одного, тихо посунули вперед. Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне.
Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали і, хруснувши сухою гілкою, зупинялись, озирались і слухали.
— Де ж саме межа? — питала Муся.
Я здвигував плечима і йшов.
І чим далі ми йшли, тим я більше був певний, що нас уб'ють, що ми несподівано наліземо на варту, побіжимо і… все. Але, пам'ятаю, не було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, ні жалю, тільки одно величезне напруження, одно велике наближення до чогось фатального, неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всеї істоти з цим призначеним, неминучим.
