вався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерти
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим щастям побіди, побіди життя.
— Єсть! — гордо, дико кинула вона дивлячись назад.
— Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпо-схожі пасми темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя.
— Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче, скажено притулилась до мене.
«Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.
Це було торжество двох великих кузок, це був вихор життя, який зміта вся сміття «не треба», «не можна», це було щастя крови, мозку, нервів, кісток, це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі. Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знову з моїми жадібними устами і знову одірвалась.
— Сядем… — безсило опустилась вона на землю
Сіли. Важко дихаючи, ми безсило щасливо посміхались одно до одного й поглядали на стіну лісу. Там було тихо.
Довго сиділи так. Чогось не говорилось.
Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилася кудись уперед.
— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово, рішуче стріпнувшись уся.
Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила
— А тепер ми попрощаємся. Чуєте? Я піду в один бік, а ви в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте?! Як вас зовуть
