…«І в безмежне, всевладнеє море любови моєї я прийму твої страждання, в бурі кохання змішаю зідхання твої, дощем поцілунків я змию сліди твоїх сліз, мій любимий»…
Так пишеш ти.
А я… Ох, моя кохана! Моє море безмежне! З яким криком я ввірвався б у твою бурю, у твої води!
Але… Хтось єхидний, хтось недавній зазирає скоса в душу і сміється. Так глумливо, так морозно, так… правдиво…
…«Я в сльозах обмию сміх мій і оповию твою душу. Ніжним лоскотом забавлю, нагодую, заколишу. Мило-мило засміється так намучена, наплакана душа. Що є дужче за кохання, мій коханий, мій єдиний?»…
Хтось єхидний і недавній скоса дивиться й сміється.
Ох, як терпко, скучно, нудно від цеї посмішки!..
Зараз ніч. Десь стоока ніжна мати, тут безока, з волохатими цупкими лапами, з нудним, беззгучним шамканням, гад слизький і чорний, повзе огидлива й диха в камері своїм смердючим і важким диханням-сном. Ненавиджу прокляту!
