Стало, роззявило Пащу і злякано зблідла муфта, очерет, затрусилось і зникло.
Мамо!.. Мамо!…
Впав додолу і з риданням головою б'ється об стінку.
Мамочко!… Мамо!…
Коло дверей дзвякнуло ключима, чужі, ворожі очі з насмішкою дивляться в спину.
«Який сором! Встать!».
Але Чорне дихнуло й сором зів'яв.
Хай!… Все одно…
Безсило, зломано застиг. Нема нічого… Пусто… Чад і Чорне…
Тихо, мертво.
Клара!
Все здригнулось.
Клара!!
Жадно схопився, озирнувся… Впав до столу й пише, пише, пише…
Клара!
Що є дужче за кохання?
Чорне безсило тупчиться, клаца зубами, шарпа за руки.
Ха-ха-ха! Він пише. Блакитним світлом горить його серце, світлом чулости, світлом вічного, невмирущого. Радісно взявшись за руки, співають його Думки, вони легкі, горді. Дужі їхні тепер ноги з гнівним сміхом перестрибують через голову Чорного й летять у вічність, у минуле й цілуються з любов'ю Людськости, з вірою, з тінями найкращих.
Чорне тупчиться, лютує, дряпа руки.
Ха-ха-ха! Він пише!
Світлом гордости горить душа, ароматом терна, великого, віковічного, гордого страждання пашить його душа.
Клара!
