Ми не слухали його. Вона стояла позад дозорця, схилившись жадібно до вовчка, і я чув, як часто й дрібно трусилось усе її тіло.
В «покійницькій» почувся чогось стогін, злісний, знесилений, глухий.
Я замер.
Дозорець нарешті одімкнув. Клара одступилась трохи вбік, вся рвучись уперед.
— Так пожалуста ж, як чхну, так ви, здєлайте милость, поспішайте, — зашепотів дозорець.
Я чув, як у сні. Клара була вже в камері.
Двері сами з легким рипом причинились і в вовчок я бачив шапку й жовте в кучерях волосся Клари.
— Семеночку!!
Рипнула койка, тупнули ноги.
— Клара?
Спитав якось безсило, ніби з туману, звідкись здалека.
Шапка й волосся посунулись уперед. Я, йдучи, мав намір чекати її в великому коридорі церкви, але тепер, потягнений якоюсь силою, забув, посунувся за шапкою й волоссям і застиг у пітьмі загороди.
Кларина голова лежала на його плечі, рука на другому і все тіло здригувалось в риданнях. Шапка валялась долі.
А просто на мене дивилось його лице, страшне, сіре, з темними тінями від кутків очей до вух, з шиєю обскубленої курки. Фосфоричні очі дивились… дивились ненависно, дико, з мукою,.
— О-ох! — повів він помалу головою в один бік, потім у другий і заплющив очі.
— Ох, підожди!
Простягнув руку кудись убік. І зараз же підніс до рота шклянку з чимсь бурим, набрав з неї в рот і, знову заплющивши очі, перехилив голову на ліве плече й застиг.
