подивились на Дійсність, на велику товсту бабу Правду з тістяними грудьми і лицем паяца…
На!!!
Я озирнувся й харкнув їй у лице, в її наглі, жорстокі очі.
Н-на!!!
Я цілком щиро плюнув тоді, панове, в морду Дійсності.
А проходячи повз бульварчик, мало не став на коліна й не поцілував те місце, на якому ясно уявив, що це вона. Хіба, панове, я не мав рації так зробити? Хіба та Ілюзія не дала мені Радости, а Дійсність — Страждання? Хіба я не був щасливий ті п'ятнадцять хвилин? Хіба не реально я почував у себе в грудях захват, побожність, радість? Хіба не все одно, хто прислужився моїй Радості: Ілюзія чи Дійсність?
Я бачу, дехто посміхається, — хіба можна рівняти цю стару, брудну бабу-Дійсність до юної, чистої, красуні-Мрії? Але позвольте мені, панове, розказати вам другий випадок зо мною, щоб показати, що я їх не рівняю й не маю потреби рівняти.
Ви слухаєте?
Добре.
Другий випадок зо мною трапився років через чотири після першого. Уявіть собі, я не кинув навіть після того своєї фантазії. Правда, на вулицях уже не шукав, але до кожної жінки придивлявся всею душею.
І, можете уявити, знайшов! Як, де — це зараз не цікаво, одним словом знайшов і вона стала моїм товаришем, другом, коханою. Звалась вона Ольгою.
Ми прожили з півроку щасливо, так щасливо, як, може, семинари й не повірять.
Але один раз на нашій дорозі трапилась одна женщина, якій я подобався. Вона ні за що не ві-
