Десь гавкала собачка. Накрапав дощик. Потягнувся довгий тин чийогось саду.
«Це добре! — думав я, — з цього боку, значить, безпечно».
З її боку були будиночки, але ставні так щільно затуляли вікна, що хатки здавались вимерлими й безлюдними.
Я зупинився, нагнувся і став ніби зав'язувати шнурок коло черевика. А сам з-піднизу пильно дивився назад. Вона йшла, не зупиняючись і була недалеко від мене. Очевидячки була певна, що я не впізнав її й не думаю про неї.
Зав'язавши шнурок, я пішов знов уперед.
Але недовго йшов. Щось ніби штовхало мене, шарпало за серце, серце замирало, весь я хвилювався.
І раптом, немов з чужої чиєїсь волі, зразу повернувся й хутко пішов назад.
Жінка не зупинилась, але, мені здалося, ніби припинила трохи ходи. Я перебіг уличку й попростував прямо на неї. Вона зупинилась, потім повернулась і хотіла бігти назад.
— Сті-ій!! — закричав я несамовито.
Крик був такий дикий і чужий мені самому, що, пам'ятаю, аж я злякався.
Жінка зразу стала й повернулась до мене.
Я витяг револьвера й біг на неї.
Ось зовсім близько. Жде.
«Стрілять, чи ще ближче?» — мигнула думка.
І — підняв уже руку, коли жінка раптом здригнулась, жахнулась, крикнула і знайомий зляканий голос так і вдарив мене по нервах:
— Грицю! Чекай!!
Я аж кинувся назад: що таке?! Хто це? Як??
Жінка підбігла до мене, судорожно обняла й тут же, на вулиці, стала жагуче, нервово цілувати мене в очі, щоки, в комір пальта.
