поміж колючими кущами; ще зроду дід не бачив, щоб прокляті колючки та сучки так боляче дряпались; що не ступне дід, так і пориває його ойкнути. Помалу вибрався дід на просторе місце, і, скільки міг помітити, — ліс став рідший, зате дерево було таке товсте, якого дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, наче воронове крило. Довго стояв дід на березі, оглядаючись на всі сторони. На тому боці горить огонь, ось-ось, здається, погасне, далі знову відбивається в річці, що вся тремтіла як польський шляхтич у козацьких лапах. Ось і гребелька! Ні, тут хіба тільки одна чортяча таратайка проїде. Дід, проте, сміливо ступив і швидше, ніж інший вийняв би ріжок, щоб понюхати тютюну, — був уже на тому боці. Тепер тільки він побачив, що коло вогню сиділи люди, та такі вишмаровані пики, що в інший час чого б не дав дід, щоб тільки з ними не знатися. Тепер нічого не вдієш, треба зв'язатися. От дід і відміряв їм поклона, мало не до пояса:
— Боже поможи вам, добрі люди!
Хоч би один хитнув головою: сидять та мовчать, та щось посипають в огонь. По-
