— Ні, цього мало! — закричав дід, набравшись сміливості й надівши шапку. — Коли зараз передо мною не стане молодецький кінь мій, то ось убий мене грім на цьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом усіх вас! — і вже було й руку підняв, як зразу загуркотіли конячі кості.
— Оце тобі кінь твій!
Заплакав, бідолаха, дивлячись на них, як мала дитина. Шкода стало товариша.
— Дайте ж мені хоч якогонебудь коня вибратися із кубла вашого.
Чорт ляснув гарапником — кінь, як огонь, забасував під дідом, дід птицею вилетів угору.
Страх, проте, узяв діда посеред дороги, коли кінь, не слухаючись ні крику, ні поводів, стрибав через провалля та болота. Глянув дід якось собі під ноги, — і більше перелякався: безодня кручі страшні. А чортовій тварині хоч би що, прямісінько через неї. Дід — держатися, та де вже там удержатися: через пеньки, через горбки стрімголов полетів у провалля і так гепнувся на дні його об землю, що, здавалось, і дух вилетів. Принаймні, того, що діялося з ним далі, нічого
