переду свого полку, не чуючи, що його давно вже хтось кликав.
— Кому мене треба? — спитав він нарештї, прочунявшись.
Перед ним стояв Жид Янкіль.
— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив Жид, швидко хапаючись і перериваючи голос, мовби хотїв сказати щось дуже важне. — Я був у містї, пане полковнику!
Тарас глянув на Жида і здивував ся, що той уже поспів бути в містї.
— Який же враг тебе занїс туди?
— Я зараз розкажу, — промовив Янкіль. — Як тільки я почув уранцї гомін, і козаки стали стріляти, я ухопив кафтан і, не надїваючи його, побіг туди бігцем; дорогою вже надїв його в рукави, бо хотїв швидше довідати ся, від чого гомін, чого козаки так рано почали стріляти. Я взяв і прибіг аж до мійської брами як раз у той час, коли військо входило в місто. Дивлюсь, — попереду віддїлу пан хорунжий Лаляндович. Він мій знакомий: вже три роки як винен сто червоних. Я за ним, нїби то, щоб виправити в нього довг, і увійшов разом з ним у місто.
— Як же ти — увійшов у місто та ще й довг хотїв виправити? — спитав Бульба. — І він не звелїв тебе повісити, як собаку?
— А, їй Богу, хотїв повісити, — відповів Жид: — вже було його слуги зовсїм вхо-
