Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/143

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Але й в остатнього падлюки, хочби який він був, хочби весь запаскудив ся в сажі й низькопоклонстві, і в того, брати, хоч одробинка почуття до свого рідного. І прокинеть ся воно колись, і ударить ся він тогдї руками об поли, вхопивши себе за голову, прокляне він своє соромне дїло. Най же знають вони всї, що таке на Українї товариство! Бо коли вже на те пішло, щоб вмерти, — то нїкому з них так не доведеть ся умирати, як нам… нїкому, нїкому! Не вистачить у них на те їх мишачої смілости!

Так промовляв отаман, і коли скінчив свою річ, все ще потрясав посивілою в козацьких справах головою. Всїх, хто стояв, пройняло наскрізь і дійшло до самого серця таке слово; навіть найстарші стояли нерухомо в рядах, понуривши сиві голови в землю і сльоза тихо напливала їм в старі очі; повагом витирали вони її рукавом. І потім усї, немов змовившись, махнули разом рукою й потрясли бувалими головами. Мабуть багато дечого нагадав їм старий Тарас, знайомого й найкрасшого, що буває в серцю чоловіка, який знав і горя і труду і відваги і всяких невзгодин життєвих, або хоч і не знав, та багато почув молодою, мов перла, душею на вічну радість своїм батькам родителям.

А тим часом з міста, вже виступало вороже військо, бючи в литаври й сурмячи в сур-