не ослабла ще козацька сила, ще не гнуть ся козаки!
І наперли страшенно козаки: зовсїм помішали всї ряди. Низенький полковник ударив на збір і звелїв викинути вісїм писаних хоругов, щоб зібрати своїх, далеко розсипаних по всїм полю. Всї Ляхи почали збігати ся під хоругви; але не встигли вони ще й вирівнатись, як уже курінний отаман Кукубенко ударив з своїми незамайківцями в середину й насїв товстопузого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустив ся, що сили, утїкати; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи йому злучити ся з полком. Побачив те з бокового куріня Степан Гуска й пустив ся за ним навперейми з арканом у руцї, пригнувши голову аж на шию свому коневи і, наближившись, відразу накинув аркан йому на шию: весь посинів полковник, ухопив ся за аркана обома руками, силкуючись розірвати його, але в ту мить з великим розмахом загналась йому в самий живіт смертельна списа. Так і остав ся прибитий до землї. Але не втекти й Гусцї! Не встигли оглянутись козаки, як уже побачили піднятого на чотири списи в гору Степана Гуску! Тільки і встиг промовити неборака:
— Нехай же згинуть вороги і красуєть ся во віки наша Україна!… — І тут таки полинула козацька душа з тїла.
