лях але останні знову зібрались до купи і приплили до гирла Днїпра з двайцятьма бочівками, повними цехинів. Але все те вже було байдуже Тарасови. Він їхав у луги й на степ, нїби на лови, але його набої все оставались цїлими. І поклавши рушницю, повен невимовної туги, сїдав він на березї моря. Довго сидїв він там, схиливши голову на груди і все шепотїв:
— Остапе мій! Остапе мій!
Перед ним, розстелившись, блищало Чорне море; далеко десь в очеретї кигикала чайка; білий вус його сріблив ся, і сльоза падала одна за другою.
І не витерпів нарештї Тарас.
— Хоч би там що було, а поїду дізнатись, що з ним: живий він? чи в могилї? чи вже може і в могилї нема його? Дізнаюсь, щоб там не було!
І через тиждень впинив ся він в Уманї, узброєний, на конї, з списою, шаблею, подорожною боклагою при сїдлї, похідним горшком з саламахою, пороховими набоями, путами на коня і всяким иншим знадібєм. Він під'їхав просто до брудної невеличкої хатки, в якій два маленькі віконця ледви було видко, так були закурені, хто зна чим; димар був затиканий шматами, й дїрава стріха вся вкрита воробцями. Купа всякого сміття лежала перед самими дверми. З вікна визира-
