низький, широкий, величезний, почорнїлий будинок, в якім з одного боку стирчала, як шия чорногуза, довга вузка башта, а поверх неї кусень покрівлї. Сей будинок служив для ріжних цїлий: тут була й касарня і вязниця і навіть суд. Бульба й Янкіль увійшли в браму й опинились серед просторої салї або критого двору. Мало не тисяч людий спало покотом. Просто йшли низенькі двері, перед якими сидїли два вартові і бавили ся якоюсь грою, бючи один одного пальцями по долонї. Вони мало звертали уваги на те, хто прийшов, і тільки тогдї обернули голови, як Янкіль промовив:
— Се ми; чуєте панове, се ми.
— Ідїть! — промовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи свому товаришеви для ляпаса.
Вони вийшли в узкі й темні сїни, якими знов дійшли до такої ж салї з маленькими віконцями вгорі.
— Хто йде? — гукнуло кілька голосів, і Тарас побачив чимало вояків у повній зброї. — Нам нїкого не велено пускати!
— Се ми! — кричав Янкіль. Їй Богу, ми, ясні панове!
Але нїхто не хотїв слухати. На щастє, під ту хвилину надійшов якийсь черевань, з усього видко, що старший, бо лаяв ся дужче за всїх.
