виїхали рівним кінним строєм шиті гусари, за ними кольчужники, потім латники з списами, потім усі в мідяних шапках, потім їхали осібно кращі шляхтичі, кожен вбраний по-своєму. Не хотіли горді шляхтичі замішуватися в ряди з іншими, і в кого не було команди, той їхав один із своїми слугами. Потім знов ряди, і за ними виїхав хорунжий, за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а позад усього вже війська виїхав останній низенький полковник.
— Не давати їм! не давати їм строїтися та ставати в лави! — гукав кошовий: — Разом напирайте на них усі курені! Кидайте інші брами! Титарівський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Напирайте ззаду, Кукубенко й Паливода! Мішайте, мішайте і різніть їх!
І вдарили з усіх боків козаки, збили й змішали їх і самі змішалися. Не дали навіть і стрільби почати: пішло діло на мечі та на списи. Всі збилися вкупу, і кожному випала нагода показати себе.
Демид Попович заколов трьох простих і двох найкращих шляхтичів збив з коней, кажучи:
— От добрі коні! таких коней я давно
