|
Володимир же вуха собі затикав у Чернигові [1]. |
31. Половецька біда. Всеволод держав ся до смерти, хотїв з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Святополк, Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсїм. Бо користаючи з усобиць княжих, Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на поднїпрянські землї, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилї спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцї обступали міста й тримали в облозї, поки не піддавали ся. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою вертала ся тепе́р з новою силою від сих половецьких нападів.
В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом. Погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодї в Стугнї, тїкаючи від Половцїв — як се в Слові о полку Ігоревім оспівано жалісно:
|
Чи не так, рече, ріка Стугна |
(В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велїв воякам своїм утопити чернця печорського, що йому ту смерть напророчив).
Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяцїв, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища,
- ↑ Олег, не маючи де подїти ся, пересиджував у Тмутороканї, що став тодї пристановищем для тих неприкаянних киязїв-ізгоїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, щоб походом іти на Всеволодові землї, а вже Всеволодови зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїв в Ольговій батьківщинї, в Чернигові, то той з заткненими ухами і сидїв — щоб не чути того дзвону Олегового.
