жених мусїв перейти на католицтву до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навіть православної присяги в судах не хотїли приймати, тому й не диво, що не оден кінець кінцем махнув рукою тай покатоличив ся „для роскоши панської, для лакомства нещасного“. Зістала ся тільки дрібна шляхта, бідна і темна, яка не мала нї впливу нї голосу, при тім не була органїзована. Церква православна, ся одинока представителька українського національного житя в тім часї, одинока форма національної організації в тих обставинах, була зовсїм придавлена. З половини XV в. галицька митрополїя зіставала ся порожною, і король віддав її в завідуваннє галицькому старостї, а завідуваннє духовними православними справами присвоїв собі львівський католицький арцибіскуп і від себе визначав для їх порядкуваня своїх намісників. Супротивленнє православних духовних зломано силоміць, десятки лїт пізнїйше памятали в Галичинї, як крилошан православних „на поворозах“ водили з Клироса (митрополичої резиденції) та казали їм в брід іти через Днїстер — грозили ся їх потопити, як будуть далі противити ся.
І саме від заходів коло відновлення православної єрархії зачинають ся змагання галицького громадянства до національного відродження, по тім як надїї на заграничну поміч розвіяли ся. Вони стають слїдні з початком 1520-х років, почали ся мабуть значно ранїйше, зайняли кільканадцять лїт, поки удало ся добити ся від правительства позволення, щоб митрополит київський поставив владику для галицької епархії. Неймовірно читати навіть про те, якими дорогами мусїли ходити за сим позволеннєм Галичане — шукати протекції у ріжних панів, що мали впливи на королївськім дворі, оплачувати все щедрими дарунками, платити навіть самому королеви і королевій. За привилей на владицтво мусїли Галичане обіцяти королевій Бонї дати 200 волів, потім за те щоб скасовано права львівського арцибіскупа — роздали 110 волів королеви, королевій і ріжним панам; потім іще 140 волів, поки король дав владицї грамоту...
Головно заходили ся коло сього львівські міщане-Українцї. Вони ж в тім часї добивають ся, аби скасовано ріжні несправедливі заборони, що тяжіли на них: їх не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями; не можна було їм мати домів в містї, окрім як тільки в малім руськім кварталї (де теперішня улиця Руська з сусїднїми переулками), не дозволяли їм по за тим же кварталом ходити з церковними процесіями, провожати мертвих з церковною церемонїєю... Навіть православної присяги не приймано в судових справах.
