свою власть і правобічні полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся під власть московську, після того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономії. Але козаки й уся людність українська не хотіла польської зверхности. Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймні якесь більше військо на Україну, аби затримати її від хитань; але Польща на се була не спроможна, а ті дрібні польські війська, що приходили часами на Україну, тільки знеохочували людей до Польщі. А ще більше знеохочувала їх польська шляхта, що тисла ся на Україну, до своїх маєтків, вигоняла з них козаків, і так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарештї свому війську звелїв вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народїі орда Кримська, що ніби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, і поговорювала вже, що Україна властиво повина бути під властю Криму. Декотрі з старшини, невдоволені нї з Москви нї з Польщі, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильників теж не мала сили, — не противили ся гадцї признати над собою власть хана кримського — спробувати ще татарської опіки. Але люде й чути про се не хотїли.
