91. В Гетьманщинї Тим часом як правобічна Україна переходила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустїла і наповняла ся, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами і знову поправляла ся на свободї, невмируща як саме житє — житє лївобічної Гетьманщини тихо й поволї котило ся під гору своєї полїтичної і суспільної вільности. Від року 1668, від повстання Бруховецького протягом кількадесяти лїт вона не переживала ніяких різних заворушень, сильних схвильовань. Келейним, конспіративним способом спрятала старшина немилого їй „мужичого сина“ й посадила на його місце ґречного і оглядного Поповича, — так само пятнадцять лїт пізнїйше келейним способом спрятала Поповича і перемінила його на Мазепу. Келейно обкарнала при тім, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякі останки українських полїтичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських полїтиків.
Маючи перед очима приклад Многогрішного, що бідував в Сибіри, „скитаясь меж дворовъ и помирая голодною смертью“, як сам писав у своїх прошеннях, — обережний Самойлович пильно обминав все, що могло б збудити на нього невдоволеннє московських правителїв. Синів своїх повисилав до Москви — се було добре для них, бо заробляли собі тут ласку московських правителїв, а заразом се свідчило про вірність їх батька. Сих синів потім він вивів на полковників; оден був стародубським, другий чернигівським; третїм полковником — гадяцьким був його племінник; доньку Самойлович видав за боярина Ф Шереметєва і випросив, що його прислали воєводою в Київ. І Москва цїнила службу вірного гетьмана і його розумні ради, не давала ходу доносам, які йшли на нього, і здавало ся Самойловичу, що вже може бути безпечним своєї булави. Підбив ворогів своїх, обсадив ся свояками, мав ласку царську.
Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом і досить прикрі річи, а його прошення, як зачіпали московську полїтику, зіставали ся даремними. Знаємо вже, як він просив піддати під його реймент Слобідські полки і не випросив; бувало того й більше. За те мусїв зробити московському правительству те, чого досї ніхто не хотїв зробити — поставити митрополита на Українї з московської руки. Коли вмер Тукальський (1684), московські правителї поручили Самойловичу провести на митрополїю такого чоловіка, що прийняв би посвященнє від московського патріарха й признав його власть над собою. Самойлович вишукав такого — був то його свояк Ґедеон кн. Святополк-Четвертинський, владика луцький. Поведено дїло так, шо його вибрано на митрополїю, против Барановича, котрого Самой-
