Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/112

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 113 —

шов цїлий вохкостию, що, коли-б огонь погас, ледви чи була-б змога наново єго розжарити. Тому старанно піддержував я бататє, докладаючи на ніч галузя, а рано з усїх сил роздував позістале вуглє.

Користуючись зимою, порішив я упоратись тепер з деякими роботами, щоби у лїтї мати більше часу на прогульки і лови. Задумав я іменно ушити новий одяг, привести до ладу мешканє і поробити сїти.

Мав я ще здавна кілька скір козячих і кільканайцять заячих, як-раз доволї на два одяги. Двох потребував доконечно: лекшого на лїто і теплїйшого на дощеву пору.

Гей! гей! розпаношив ся ти, Робінзоне! — глузував я сам із себе, нема і року, як ходив ти наче дїд, а нинї ось забагло ся аж двох костюмів. Тільки жди, як станеш гадати про повозку і конї! Та, не чванячись, на одяг заробив ти собі, небоже, у лїтї.

Покраяв я одежу на подобу давнїйшої, а з окравцїв зробив поперед усего високу кіньчасту шапку, волосом на верх, щоби хоронила від дощу. Відтак ушив короткий кафтан, штани по коліна і камаші; все те було широке, бо тут в горячім підсоню пітнів я страшенно.

Покінчивши перший одяг, зладив ще й другий лекший, волосом також в гору, а вшитий з самих заячих шкірок. Оба виглядали чудасливо, та про те були вельми догідні, бо коли вибіг я в козячім кожушку на дощ, нї каплинка не замочила тїла.

Опісля прийшла черга на печеру, котру задумав я розширити. Ратище і мотика були одинокими моїми знарядами при сїй роботї. Небавки придбав я ще і третє: над морем найшов велику, широку, плоску мушлю і зробив собі з неї рід лопати до вибираня землї. Виносив єї в кошіли і висипував вздовж муру від середини.

Ся робота була вельми томляча, — тим то іно з рана за сьвіжих ще сил брав ся я до копаня, полудневий час обертав знов на вязанє сїтий. Волокна були вже приладжені від весни, та робота ішла чогось дуже пиняво: волокна раз враз путали ся, а се мене так дратувало, що инодї брав ся закинути цїлу роботу.

Знеохочуєш ся такою дрібницею, — говорив менї внутрішний голос — а де витрівалість і терпеливість?

Та бо й ся робота невиносимо прикра, — відповідав я сам собі.