Чи покину-ж, дитино, тебе? Нї во вік,
Як не кидала досї нїколи…
До труни проведу… Чи квітки, чи терник —
Всюди я за тобою піду!“
Заридала я, слів не знайду…
Спромоглась: „Геть від мене, недоле!“
Вона каже: „Борись із усїм на землї,
[Бо така на те заповідь Божа],
Що люд держить в неволї, злочиньствах та млї;
Де могили, та кров, та хрести, —
Рідний край там попробуй знайти,
До сиріт і нещасних будь вхожа!“
Підвелась я, кричу: „Прагну сьвітлих надїй;
В двацять лїт кохать серденько хоче;
Нехай ґенїй мій вік озарить молодий…
Я нужусь, я сльозами зіллюсь,
Я зітхаю, о щастї молюсь.
Геть від мене, лиха потороче!“
А вона: „Хто життя за других покладе,
Той людиною стане справжною!
Горе думку сьвяту на любов наведе.
Все подужають тільки ті сьмілі борцї,
Що несуть стяг братерства та волї в руцї.“
Я сказала: „Остань ся зі мною!“
