Оліверъ не мо̂гъ ѣсти, але они єго присилували зъѣсти ко̂лька куснѣвъ хлѣба, о̂дтакъ встали зъ-за стола и поклались на короткій спочинокъ. Оліверъ сидѣвъ насупроти Барнея на своѣмъ сто̂льци коло о̂кна. По яко̂мсь часѣ твердо заснувъ, а тяжки̂, страшни̂ сны непокоили єго такъ довго, поки Тобі вставъ и ихъ обохъ побудивъ. Тобі и Сайксъ одягнулись сейчасъ и обвились хустками ажь по уста. Барней понапихавъ скоренько въ ихъ кишенѣ всякихъ рѣчей, набраныхъ зъ шафы.
— Барней, а пукавки? — сказавъ Тобі Крекітъ.
— На! Я ихъ самъ набивъ.
— Добре. А сверлики!
— Я маю, — сказавъ Сайксъ.
— Витрихи, долога, лѣхтарня — всьо єсть? — спытавъ Тобі, ховаючи малу штабу зелѣзну до ломаня.
— Всьо єсть, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Барней, давай ґараґулѣ!
Барней подавъ єму и Тобі два велики̂ костурѣ, а Оліверови привязавъ шапку по̂дъ бородою. Хлопець бувъ цѣлкомъ оголомшеный. Сайксъ хопавъ єго за праву а Тобі за лѣву руку и потягли єго зъ собою такъ, що о̂нъ не мо̂гъ опамятатись.
Но̂чь була темна, хочь въ око стрѣль, а мрака такъ густа, що по ко̂лькохъ хвиляхъ висѣли Оліверови велики̂ каплѣ воды на бровахъ. Всѣ мовчали, якъ бы воды въ ротъ набрали, перейшли скоро мо̂стъ и поблизьки̂ околицѣ, ажь по по̂вночи о друго̂й годинѣ прийшли до якогось самотного дому, обведеного муромъ. Тобі Крекітъ перелѣзъ сейчасъ черезъ муръ. Сайксъ по̂днѣсъ хлопця въ гору — и по хвили були вже всѣ три за муромъ. Сайксъ и Тобі закрадались до дому и тягнули хлопця зъ собою. Той мало зъ розуму не зо̂йшовъ, бо ажь теперь впавъ о̂нъ на думку, що Сайксъ иде