трохи засоромивъ ся, що запустивъ ся въ гру зъ такимъ молодымъ хлопцемъ, котрый и своимъ становищемъ и спосо̂бностями зовсѣмъ єму не доро̂внувавъ, о̂дтакъ позѣхнувъ, спытавъ за Сайксомъ и хопивъ за капелюхъ.
— Не було ту нѣкого, Тобі? — спытавъ жидъ.
— Анѣ живои душѣ, — о̂дповѣвъ панъ Крекітъ, хопившись за ковнѣръ сорочки. — На добрый спосо̂бъ вы повинни̂ менѣ заплатити за те, що я вашь до̂мъ такъ довго стерѣгъ. Єй Богу, дурный я, якъ якій присяглый, и бувъ бы заснувъ, якъ въ Нюґетъ, єсли бы въ своѣй добродушности не загравъ бувъ зъ тымъ молодцемъ. Страшно було скучно.
При тыхъ словахъ сховавъ грошѣ въ кишенѣ камізольки зъ такимъ лицемъ, якъ бы се уважавъ него̂днымъ своєи чести, таки̂ мали̂ грошѣ ховати, почо̂мъ о̂ддаливъ ся своимъ звычайнымъ забіяцкимъ ходомъ. Томъ Чітлінґъ глянувъ за нимъ здивовано и заявивъ, що зовсѣмъ не жалує грошей, програныхъ зъ такъ знатною особою. Панъ Бетсъ высмѣявъ єго и казавъ Фажинови рѣшити, чи майстеръ знатна особа, чи нѣ. Жидъ моргнувъ на Докінса и Чарля и запевнивъ Тома, що зъ него дуже славный молодець.
— А чи Крекітъ не великій панъ? — спытавъ Томъ Фажина.
— А вже-жь, мо̂й любый.
— И не честь то для чоловѣка, познакомитись зъ нимъ.
— Певно, любчику. Лише оба они заздро̂сни̂ и не зичливи̂ собѣ.
— А видите! — сказавъ Томъ зъ тріюмфомъ. — О̂нъ мене выховавъ и я можу выходити вже на заробокъ — и зароблю колись богато, якъ лише схочу, — правда, Фажинъ?