ромъ для ихъ роду, и конче наставали на се, щобы безъ пощады выкинути єи на улицю въ ро̂въ.
— Робѣть зо̂ мною, що хочете, — сказала дѣвчина, звертаючись до слуги, — але зробіть перше се, що я хочу; а я васъ прошу: змилуйтесь и дайте знати пани.
Мягкосердный кухарь зновъ унявъ ся за нею, а конець зъ того бувъ такій, що чоловѣкъ, котрый насампередъ явивъ ся, рѣшивъ ся донести пани Мелі.
— Що маю сказати свому панству? — спытавъ о̂нъ.
— Що одна молода дѣвчина хоче зъ панею Мелі поговорити въ чотири очи, — о̂дповѣла Нансі — и… що молода панѣ, якъ лишь одно слово одъ мене почує, заразъ спо̂знає, чи має дальше слухати сего, що я скажу, чи выкинути мене за дверѣ за те, що брешу.
— Отсе певно̂сть себе! — замѣтивъ слуга.
— Донесѣть лише мою просьбу, а дайте менѣ знати, яка о̂дповѣдь, — сказала дѣвчина твердо.
Слуга побѣгъ на гору, а Нансі стояла блѣда, майже безъ о̂ддыху и зъ дрожачими устами. Чула она, якъ честни̂ и побожни̂ служницѣ не жалували ѣй сло̂въ зневаги. А коли слуга вернувъ и сказавъ ѣй, що може ити на гору, то она ще бо̂льше зблѣдла.
— Теперь честнымъ не варта бути на свѣтѣ, — замѣтила перша служниця.
— Лѣпше мосяжи, якъ золоту, котре перейшло пробу огневу, — сказала друга.
Третя вдоволилась тымъ, що высказала своє зачудованье: — чи дамы зложени̂ зъ лѣпшого тѣла и крови? — а четверта о̂дозвалась сопраномъ въ то̂мъ квартетѣ: отъ соромъ! — и тымъ зако̂нчили Діяны свою розмову.
Важнѣйши̂ рѣчи мала Нансі на думцѣ, тому не зва-